Статті

Зміст статті

Віддавши вивченню та лікуванню первинного гіперпаратиреозу (ПГПТ) близько 20 років своєї медичної практики, не можу залишатись байдужим до стало-незадовільної ситуації, яка залишається притаманною для цієї надзвичайно актуальної проблеми ендокринології та хірургії в Україні.

Вона здається настільки ж нездоланною, як і корупція в Україні… Безліч тематичних науково-практичних конференцій, статей у медичних журналах та популярних виданнях, виступів на телебаченні, радіо, публікацій в інтернеті розбиваються на бризки при зіткненні з айсбергом базової медичної неосвіченості та відсутності бажання набувати сучасних знань більшістю лікарів різного віку, стажу та спеціальності. Це стосується як лікарів «широкого профілю» (терапевти, сімейні лікарі, педіатри), так і (можливо навіть у більшій мірі) фахівців окремих напрямків, яким немає часу для розширення медичної грамотності через лавину специфічної інформації. Винною в цьому я особисто бачу систему медичної освіти, яка ніяк не може вийти за рамки «радянських» підручників (адже вони писались людьми, які не знали цієї хвороби), та відсутність спеціалізованих практичних і теоретичних знань щодо даного питання у викладачів  інститутів, які якщо й згадують ПГПТ у своїх лекціях, то не мають особистого досвіду в його лікуванні. Нажаль, мрія про великі університетські багатопрофільні клініки, де викладаються дисципліни, що відповідають спеціалізації клінічного підрозділу, далека від реалізації. Окремого зауваження вартий вкрай недостатній термін часу, який приділяється ендокринології та хірургії ендокринних залоз (взагалі не прописана в плані хірургічної освіти), тоді як наукові досягнення останніх десятиріч беззаперечно вказують на визначальну роль ендокринних механізмів у реалізації як здорового соматичного і психічного життя індивідууму, генетичного коду в цілому, так і виникненні та особливому перебігу різноманітних захворювань. Система післядипломної освіти за рідкісним виключенням також не налаштована на усунення «білих плям» інститутського викладання ендокринології та хірургії.

Підтвердженням моєї думки щодо вирішальної ролі базової медичної освіти у просуванні сучасних ідей в діагностиці і лікуванні ПГПТ може служити досвід викладання ендокринної хірургії для лікарів, які проходять курси стажування з цього напрямку в клініці нашого Центру протягом 1 місяця. Ці лікарі-ентузіасти, які прагнучи до розширення своїх знань та навичок, не шкодують часу та коштів, відриваються на декілька тижнів від основної роботи та побутових справ для ознайомлення з сучасними аспектами хірургічних захворювань ендокринних залоз. Невідривно стежачи за пацієнтами від моменту їх обстеження в поліклініці до перебування в хірургічному стаціонарі, порівнюючи дані обстежень із операційними знахідками, аналізуючи зміни показників кальцію та паратгормону у процесі лікування, ці фахівці набувають безцінного досвіду. Вони не тільки переконуються особисто в «реальному існуванні» первинного гіперпаратиреозу, ефективності діагностики, дієвості операції, але й стають проводниками сучасних медичних знань у своїх осередках практичної діяльності. Десятки учнів, які пройшли через такі курси стажування, стали «центрами кристалізації» спеціалізованих знань в епідеміології, діагностики та лікування ПГПТ. Все це дає надію на те, що дана медична проблема буде поступово виходити з тіні та вирішуватись цивілізованим сучасним шляхом в масштабах країни.  

Поки ж приходиться констатувати, що глобальних зрушень у виявленні ПГПТ та його лікуванні не відбувається, хоча статистика окремих спеціалізованих установ не може не втішати. Так в Українському НПЦ ендокринної хірургії кількість прооперованих пацієнтів із ПГПТ зросла протягом 2002-2016 років у 10 разів (з 15 до 145 випадків на рік). Водночас, сукупна кількість виявлених та пролікованих в країні пацієнтів не набере разом і 500 випадків. Тоді як мова йде про десятки тисяч нових пацієнтів, які мають виявлятись в Україні за належного ставлення до скринінгу та діагностики. Насторожує той факт, що поряд із значною кількістю випадків малообґрунтованої підозри на ПГПТ, яка будується тільки на підставі випадкової реєстрації незначного підвищення рівня паратгормону крові (мотиви призначення цього аналізу бувають часом незрозумілими), зберігаються численні випадки занедбаного захворювання ПГПТ з критично-високою гіперкальцемією, полі органними ускладненнями. Враховуючи тривалий (протягом десятиріч!) перебіг захворювання від початку до клінічних проявів та ускладнень, зрозуміла ступінь «зашореності» лікарів різного профілю, які наполегливо роками лікують пацієнтів від сечокам’яної хвороби, виразкової хвороби шлунку, патології кістяка та зубів, навіть вузлів щитоподібної залози та тиреоїдного  раку. Такі хворі проходять десятки різних лікарів та стаціонарів, мають на руках численні виписки з історій хвороби, де серед багатьох обстежень відсутній єдиний необхідний тест – на кальцій в крові! Коли нарешті лікарі отримують результат, який часом вдвічі перевищує норму, фахівці дивуються, як пацієнт ще й досі живий, адже нормальний діапазон значень концентрації кальцію в крові дуже вузький – 2,1-2,55 ммоль/л. За рівня кальцію більше 3,5 ммоль/л людина може впасти в кому, померти від зупинки серця в будь-яку мить. Але для призначення тесту необхідно спочатку подумати про імовірність певного діагнозу або свідомо оцінити значення показника за профілактичного призначення аналізу на кальцій… Втім це аж ні як не рівень інтуїції та ерудиції від «доктора Хауса» - це рівень базових студентських знань!